З життя композиторів Європи

На цій сторінці ви можете познайомитись з життям видатних композиторів

Жан Батіст Люллі (1632-1687) – видатний французький композитор, скрипаль, музичний діяч епохи барокко, італієць за походженням. Засновник французької оперної та балетної національної школи.

Жан Батіст Люллі (1632-1687)

Не багато було настільки ж справді французьких музикантів, як цей італієць, він один у Франції зберіг популярність протягом цілого століття.

Це слова Р.Роллана про Ж.Б.Люллі – одного з найбільших оперних композиторів XVII ст., основоположника французького музичного театру. В історію національної опери Люллі увійшов і як засновник нового жанру – ліричної трагедії (так називалася у Франції велика міфологічна опера), і як видатний театральний діяч – саме під його керівництвом Королівська академія музики стала першим і головним оперним театром Франції, яка пізніше здобула всесвітню популярність під назвою Grand Opera.

Ж.Б.Люллі (Jean-Baptiste Lully) народився 28 листопада 1632 року у Флоренції (Італія) в сім’ї мірошника, а після ранньої смерті матері він позбавляється опіки батька. Герцог де Гіза, помітивши в підлітка акторські та музичні здібності, біля 1646 року відвозить Люллі в Париж, призначивши на службу до принцеси Монпансьє (сестри короля Людовіка XIV). Не отримавши музичної освіти на батьківщині – до 14 років вмів лише співати і грати на гітарі (вчився у Флоренції у францисканського ченця), Люллі займається в Парижі композицією, співом, бере уроки гри на клавесині і особливо улюбленій ним скрипці. Молодий італієць, який домігся благовоління Людовика XIV, зробив при його дворі блискучу кар’єру.

Талановитий віртуоз, про якого сучасники говорили – «грати на скрипці як Батист», він невдовзі увійшов в знаменитий оркестр «24 скрипки короля». Біля 1656 року стає засновником та керівником малого оркестру «16 скрипок короля». У 1653 році Люллі стає «придворним композитором інструментальної музики», а з 1662 року він суперінтендант придворної музики, а ще через 10 років – стає власником патенту на право заснування в Парижі Королівської академії музики. У 1681 р Людовик XIV удостоїв свого улюбленця звання королівського радника-секретаря.

Коли Люллі розпочинає свою кар’єру оперного композитора, Італія є центром популяризації та розвитку оперного мистецтва. Основу творчості митця (за вийнятком декількох духовних творів) складає театральна музика – він написав музику до більш ніж 40-ка балетів, музичних постановок. Його мистецтво високо цінував драматург Мольєр, з яким він тісно співпрацював. У 1670 році Люллі пише музику до комедії Мольєра “Міщанин у дворянстві”. З 1672 по 1686 роки Люллі створює 20 опер, які вирізняються своєю віртуозністю в різних стилях і жанрах. Деякі з них – такі як “Ізіда”, “Тезей”, “Арміда” і “Атіс” належать до найбільш яскравих творів оперного жанру.

В грудні 1661 року Люллі отримує громадянство Франції, а 24 липня 1662 року одружується на Мадлен Ламберт – дочці придворного музиканта Мішеля Ламберта. На церемонії був присутній сам король Людовик XIV, з яким був у дружніх стосунках до самої смерті.

Помер композитор 22 березня 1687 року від рани, яку отримав, диригуючи «Te Deum» на честь недавнього виздоровлення Людовика XIV (в ті часи замість диригентської палички використовували палицю, якою відбивали ритм по землі; він вдарив собі пальця на нозі, з рани якого пішла смертельна гангрена).

Будучи в своїй ранній творчості послідовником італійських композиторів, Ж.Б.Люллі зформував свій оригінальний стиль, який стає початком французької національної оперної та балетної школи. У своїх балетах починає використовувати нові танці – менует, бурре, гавот, жигу. Починає першим використовувати французьку мову у більшості своїх опер та балетів. Першим виводить на сцену балетів жінок-танцівниць.

Арканджело Кореллі (1653-1713)

Арканджело Кореллі (італ. Arcangelo Corelli)- композитор та скрипаль, засновник італійської скрипкової школи.

Він завоював світову славу і залишив після себе школу, до якої належали такі видатні музиканти свого часу, як П’єтро Локателлі, Франческо Джемініані, Джованні Баттіста Соміс та інші.
Послідовником Кореллі також вважають найбільшого скрипаля XVIII століття Джузеппе Тартіні.

Народився Кореллі 17 лютого 1653 року у маленькому старовинному місті Фузіньяно в Нижній Романьї, походив із старовинного знатного роду. Батько Кореллі помирає за місяць до його народження, тому його та чотирьох братів виховувала мати.
Вони переїжджають до Фаенци, де Арканджело отримує перші уроки музики.
У Болоньї у 13-ти річному віці починає навчатись грі на скрипці, спочатку у Дж.Бенвенуті, а пізніше у знаменитого віртуоза-імпровізатора з Венеції – Л.Бруньолі. Ще юнаком Кореллі досяг такого рівня в композиції, що був прийнятий до Болонської філармонічної академії, ледь йому виповнилось 17 років.

У 1675 році переїздить до Риму, де з успіхом грає у церквах, театрах, «академіях». Він почав другим скрипалем у театральному ансамблі театру Tor di Nona, потім стає солістом, а наприкінці 1670-х років – капельмейстером церковних концертів.
Кореллі продовжує навчання під керівництвом композитора М.Сімонеллі, і на початку 1680-х років виступає з першим своїм серйозним твором – збіркою дванадцяти сонат для струнного тріо в супроводі органу.

У 1706 році входить до “Аркадської академії”, де товаришує з Генделем, Пасквіні та Скарлатті.

З 1687 року та до самої смерті служить капельмейстером в багатих меценатів – кардиналів Панфілі та Оттобоні. Слід відзначити, що вони були пристрасними любителями музики і Кореллі користувався їхньою великою підтримкою.
У цей період він створив більшість своїх тріо-сонат – знамениті сонати для скрипки соло у супроводі клавесина (1700 р.) і Concerto grosso (1712 р.).

Ще при житті Кореллі отримав прізвисько Аркомеліо Ерімантео. Аркомеліо розшифровується як: арко – смичок, мело – співати, тобто “смичок, який співає”; і друге слово означало найвищу гору в Аркадії, у переносному значенні “Олімп”. “Смичок, який співає, Олімпієць” – дуже висока оцінка майстерності скрипаля.

Творча спадщина композитора порівняно невелика – всього шість опусів: чотири збірки по дванадцять тріо-сонат, виданих у 1681, 1685, 1689, 1694 роках, дванадцять сонат для скрипки соло з басом, а також дванадцять концертів гроссо.

Творчість Кореллі має народну основу. У танцювальних жанрах, особливо в жигах його партіт, звучать ритми італійських народних танців. Найпопулярніша серед сольних скрипкових композицій Кореллі – ре-мінорна, написана у формі варіацій на тему португальської народної пісні.

В його творчості кристалізувалася форма тріо-сонати з контрастними частинами, а поряд з концертами Г.Ф.Генделя і Й.С.Баха, Concerto grosso Арканджело Кореллі – це найбільш досконалі зразки концертного жанру Стародавньої епохи. Кореллі, таким чином, заклав основу для подальшого розвитку симфонічної музики.

Повне зібрання творів Арканджело Кореллі видано під редакцією Й. Йоахіма.

Біографія Генрі Перселла

Генрі Перселл (1659-1695)

Генрі Перселл (з англ. Henry Purcell)- англійський композитор епохи барокко. Сучасники називали його “Британським Орфеєм”. Його ім’я в історії англійської культури стоїть поруч з великими іменами В. Шекспіра, Дж. Байрона, Ч. Діккенса. Мистецтво Перселла, яке виросло на багатому грунті англійської культури, що ввібрала кращі музичні традиції Франції та Італії, залишалося для багатьох поколінь його співвітчизників одинокою, недосяжною вершиною.

Творчий геній Перселла найяскравіше розкрився у сфері театральної музики. Композитор написав музику до 50 театральних постановок. Ця цікава область його творчості нерозривно пов’язана з традиціями національного театру; зокрема, з жанром маски, який виник при дворі Стюартів у другій половині XVI ст.

Багато років пропрацювавши з ансамблем «24 скрипки короля», Перселл залишив чудові твори для струнних – 15 фантазій, Соната для скрипки, Чакона і павана на 4 партії, 5 Паван та ін. Під враженням тріо-сонат італійських композиторів С. Россі, Дж. Віталі, були написані 22 тріо-сонати для двох скрипок, баса і клавесина.

У клавірній творчості Перселла (8 сюїт, більше 40 окремих п’єс, 2 цикли варіацій, токата) отримали розвиток традиції англійських верджінелістів (верджінел – англійський різновид клавесина).

Перселл – один з найбільших композиторів-піснярів. Деякі пісні ще при його житті придбали Всеанглійську популярність.

На основі багатої традиції національного хорового багатоголосся сформувалася вокальна творчість Перселла: пісні, що увійшли у видану посмертно збірку «Британський Орфей», хори в народному стилі, антеми (англійські духовні піснеспіви на біблійні тексти, історично підготувавши ораторії Г. Ф. Генделя), світські оди, кантати, кетч (поширені в англійському побуті канони) і ін.

Традиційно вважається, що він народився у Вестмінстері, Лондон, 10 вересня 1659 року, у сім’ї придворного музиканта. Його батько і дядько були співаками в Chapel Royal. Перші уроки музики він отримав від батька.

Музичні заняття продовжуються в Королівській капелі, де він опанував гру на скрипці, органі і клавесині, співав у хорі, брав уроки композиції у П. Хамфрі і Дж. Блоу. У віці 6 років він став хористом в Chapel Royal, а в 9 років пише свій перший твір.

У 1673 році Перселл був призначений помічником зберігача королівських інструментів.

У період 1674-1678 років він відповідав за налаштування органу у Вестмінстерському Абатстві.

У 1677 році у віці 18 років він писав музику для королівського струнного оркестру з 24 скрипок.

У 1680 році Перселл стає органістом у Вестмінстерському Абатстві.

У 1682 році, не залишаючи свій пост у Вестмінстері, він стає органістом в Chapel Royal. Наступного ріку Перселл був призначений композитором короля Чарльза II. Він пише “12 Fantasias in Three Parts” для скрипки і клавесина, якими він заявляє про себе як про талановитого композитора.

В 1689 році з’являється “Дідона і Еней” – єдина в повному розумінні опера Перселла, де весь текст лібрето покладено на музику (лібрето Н. Тейта по «Енеїді» Вергілія). Геніальним натхненням композитора стала передсмертна арія Дідони – остання сцена опери, її лірико-трагічна кульмінація. «Сцена прощання і смерті Дідони могла б одна обезсмертити цей твір», – писав про оперу Р. Роллан.

В 1691 році Перселл разом з письменником Джоном Драйденом пише драматичний твір “King Arthur”, а в 1692 році – “Fairy Queen”.

Перселл отримує замовлення на написання од для королеви Марії II, серед яких була “Come Ye Sons of Art” 1694 року, з якої пісня “Sound the Trumpet” користувалася величезною популярністю.

Помирає Перселл у листопаді 1695 року і був похований у Вестмінстерському Абатстві.

Антоніо Вівальді (1678-1741)

Антоніо Лучо Вівальді (італ. Antonio Lucio Vivaldi) - італійський композитор, скрипаль, педагог, диригент, католицький священик. Ще за життя отримав визнання у Європі як композитор та скрипаль-віртуоз, затвердив нову, так звану “ломбардську” манеру виконання та мав вплив на розвиток віртуозної скрипкової техніки.

Своєю творчістю вплинув не тільки на сучасних йому італійських композиторів, а й на зарубіжих музикантів. Автор 40 опер, ораторій, понад 500 концертів, Вівальді найбільше відомий своїми скрипковими та інструментальними концертами. Найвідоміший та найпопулярніший його твір – Concerto grosso “Чотири пори Року” для струнного оркестру.

Антоніо Вівальді народився 4 березня 1678 року у Венеції, що була у той час столицею Венеціанської республіки. Предки Антоніо походили з Брешії, де народився його батько – Джованні Вівальді. У десять років Джованні переїздить до Венеції, там навчається перукарського ремесла. Він час від часу музикує на скрипці а згодом і взагалі повністю присвячує себе музиці.

Скоріше всього саме батько і став першим музичним наставником Антоніо, навчивши його грі на скрипці, оскільки достовірних відомостей про це немає. Антоніо починає грати на скрипці з десяти років, в 1689 – 1692 роках заміщав батька в капелі собору Святого Марка на час його частих поїздок з Венеції.

Служба батька в церковному соборі та знайомства з духовенством вплинули на вибір кар’єри юного Антоніо – він вирішує стати священиком. На той час у Італії було звичною справою суміщення духовної та музичної кар’єр.

У 1693 році Антоніо був пострижений в ченці, а у 1703 році висвячений в сан священика.

З 1713 року стає директором жіночої консерваторії “Пієта” (“Ospedale della Pietа”). Тут розпочинається перший період його блискучої педагогічної та творчої діяльності. Ставши педагогом однією з кращих консерваторій Венеції, Вівальді потрапляє в середовище з блискучими музичними традиціями, де перед ним відкриваються можливості для здійснення найрізноманітніших творчих задумів.

У 1713 році Вівальді написав свій перший твір – трьохактну оперу “Оттон на віллі” (“Ottone in villa”). Період з 1713 по 1718 рік дослідники вважають найпродуктивнішим етапом у творчості композитора: за ці п’ять років він написав вісім опер.

З 1719 по 1722 роки Вівальді працює в Мантуї та частково в Німеччині. У Мантуї Вівальді познайомився з оперною співачкою Ганною Жіро (Anna Giraud). На думку дослідників, саме Вівальді належить велика заслуга у становленні Ганни Жіро як оперної співачки, що цілком ймовірно, так як італійські оперні композитори зазвичай досконало володіли секретами вокальної техніки.

Це знайомство мало великий вплив на подальшу долю Вівальді. Постійною супутницею Вівальді стала також сестра Ганни Жіро, Паоліна, яка взяла на себе турботи про здоров’я композитора, який хворів на астму. Ці занадто тісні для духовної особи взаємини з сестрами Жиро, порушення норм поведінки священика призвели до загострення його відносин з церковної знаттю Папської області. Відомо, що в 1738 році кардинал-архієпископ міста Феррари Руффо заборонив Вівальді в’їхати у місто та відслужити месу у зв’язку з гріхопадінням композитора. На ті часи ця заборона була нечуваною ганьбою і означала для Вівальді, який колись грав перед папою римським, повну дискредитацію його як духовної особи. Не менш значними були і фінансові втрати.

У 1723 році відбулася його перша поїздка до Риму і постановка нової опери “Ercole sul Termodonte” (“Геркулес на Термодонті”), яка з тріумфом була прийнята римлянами.

У 1725 році в Амстердамі (Голандія) був виданий цикл з 12 концертів “Il Cimento dell’Armonia e dell’Invenzione” (“Спокуса гармонії і інвенції” або “Суперечка Гармонії з Винаходом”), написаний ним приблизно в 1720 році.
Всесвітньо відомі, деколи неточно іменовані «Пори року», чотири перші концерту цього циклу вже тоді справили незабутнє враження на слухачів своєю шаленою пристрастю і новаторством. Правильна назва – “Чотири пори року” (Le Quattro Stagione). Кожному з концертів передує віршований сонет, зміст якого визначає характер музичного розвитку. У присвяті автор сонетів не вказаний, і є підстави вважати, що ним був сам Вівальді.
Перед публікацією циклу він грунтовно переробив партитуру, щоб зробити більш зрозумілим програмний задум музики.

По справжньому новаторський за задумом цикл «Чотири пори року» значно випередив свій час, передбачивши пошуки в області програмної музики композиторів-романтиків XIX сторіччя.

Всього відомо 28 інструментальних творів Вівальді, наділених програмними назвами.

У 1735 році Вівальді знову деякий час був капельмейстером.

Наприкінці 1740 роки Вівальді назавжди розлучився з «Пієтою», яка протягом стількох років була зобов’язана йому своєю музичною славою. Остання згадка його імені в документах консерваторії пов’язана з розпродажем ним 29 серпня 1740 своїх концертів по одному дукату за штуку. Така низька їх вартість пояснюється матеріальними проблемами Вівальді, вимушеного готуватися до тривалої подорожі.

У 1740 році музикант остаточно залишає Венецію і направляється до свого покровителя, імператора Карла VI, у Австрію. Та прибув він до Відня у невдалий час, через кілька місяців після його прибуття Карл VI помирає, і починається війна за австрійську спадщину.

Всіма забутий, хворий і без засобів до існування він помирає у Відні 28 липня 1741, де був похований на кладовищі для бідних.

Після смерті музична спадщина Антоніо Вівальді перебувала в забутті майже 200 років, і лише в 20-х роках XX століття італійським музикознавцем були виявлені збірки рукописів композитора. Довгий час про Вівальді було відомо завдяки тому, що Й.С.Бах зробив ряд транскрипцій його творів.

Біографія Жана Філіпа Рамо

Жан Філіп Рамо (1683-1764)

Жан-Філіп Рамо був одним із справді багатогранних музикантів свого часу. Відомий своїм новаторством та популярністю опер, він був також відомий як один з найбільших органістів Франції, а його теоретичні праці були актуальними для музичних мислителів ще на протязі  більше двох століть після його смерті. 

Жан-Філіп Рамо (Jean-Philippe Rameau) народився в 1683 році (хрещений 25 вересня) в Діжоні. Хоча його батько був професійним органістом, він мріяв, щоб його син зробив кар’єру судді. Тим не менш, той був музично дуже обдарованим, навчався грі на кількох інструментах та основам гармонії і композиції. Під час навчання в єзуїтському коледжі в Діжоні (1693-1697), Рамо все більше часу приділяє музиці, через що був відрахований зі школи. Лише тоді, коли йому виповнилось 18 років, він отримує благословіння батька на заняття музикою. 

Він вирушив до Італії, де протягом декількох місяців грає на скрипці в мандрівній французькій оперній трупі. Пізніше він займає посаду органіста в Клермон-Феррані (1702-1705), Парижі (1705-1708), Діжоні (1709-1714), Ліоні (1714-1715), і знову в Клермон-Феррані (1715-1722). Рамо почав писати твори для клавесина, опублікувавши свою першу книгу клавірних робіт в 1706 році (наступні томи вийшли в 1724, 1728 і 1741 роках). Він також написав кілька пісень світської кантати, і почав свою першу книгу – “Трактат гармонії” (Traité l’Harmonie, опублікований в 1722 р.), який пізніше приносить йому славу видатного теоретика. 

Сподіваючись на славу композитора,  в кінці 1722 року він переїздить до Парижа. Там він взяв дає приватні уроки і пише багато клавірних та коротких сценічних творів. Зрештою, його помітив придворний фінансист Пупліньєр (Le Riche de la Pouplinière), який найняв Рамо в якості диригента свого оркестру (посаду він обіймав протягом 22-х років), що дозволило йому і його родині жити в особняку свого мецената. Завдячуючи Пупліньєру, Рамо знайомиться з багатьма видатними письменниками свого часу, та майбутніми лібретистами своїх опер (зокрема, з Вольтером, Руссо, Д’Аламбером та ін.). 

Рамо створив свою першу оперу, “Іполит і Аріс” (1733), у віці 50-ти років,  яка своє новаторство не стала популярною, але друга його опера – “Кастор і Поллукс” (1737) була набагато успішнішою, і Рамо поступово стає відомий як один з провідних оперних композиторів Франції. Наступний період його життя він займається творчістю та написання наступних теоретичних робіт, таких як - Nouveau système de musique théorique (1726) (“Нова система теорії музики”), Dissertation sur les differents méthodes d’accompagnement pour le clavecin ou pour l’orgue (1732) (Дисертація на тему – “Відмінність методики акомпанементу на клавесині та органі”), і Démonstration du principe de l’harmonie (1750) (Демонстрація принципів гармонії).  

У 1745 році він був призначений королівським композитором камерної музики. Він продовжував писати опери, як трагічні, “Дардана” (1739), так і комедії “Платея” (1745) і “Принцеса Наварра” (1745). Ці та інші його опери та музичний супровід (він написав близько 30-ти сценічних творів) заслуговують на увагу за їх особливий гармонічний смак, їх блискучі хори та балети, помітну роль у Рамо займав оркестр. 

Але не всі захоплювалися його музикою, і протягом багатьох років серед громадськості існувало суперництво між прихильниками Рамо і «Люллістами», які були прихильниками більш консервативних робіт Жана-Батіста Люллі. Рамо також довелося захищати свій музичний стиль у “Війні Скоморохів” 1752, від нападів тих, хто віддавав перевагу легким італійським оперним композиторам, таким, наприклад, як Джованні Баттіста Перголезі.

За чотири місяці до смерті, Рамо отримав від короля Людовика XV дворянський титул. Він помер незадовго до свого 81-го дня народження, і був похований в своїй парафіяльній церкві в Санкт-Есташ.

Біографія Й.С.Баха

Йоганн Себастьян Бах (1685-1750)

Йоганн Себастьян Бах (з нім. Johann Sebastian Bach) – німецький композитор, органіст, клавесиніст і скрипаль. Бульшу частину свого життя він працював при церкві. Його творчі пошуки тісно пов’язані з лютеранською традицією. За 50-річний період творчості лише протягом 5 років інтереси Баха були зосереджені на світській музиці. Один з кращих виконавців на органі у ті часи, Бах створив для цього інструменту твори, які стали вершиною розвитку органної літератури. Творивши практично у всіх музичних жанрах, Бах оминув провідний жанр свого часу – оперу. Композиторові з його глибоким складом думки, далеким від усього поверхневого і розважального, придворна опера була абсолютно чужа.

Для Баха характерне вільне схрещування і взаємопроникнення рис різних жанрів і національних шкіл. Так, він переклав для органу і клавіру скрипкові концерти А. Вівальді та за їх зразком створив концерти для клавіру. Форма концертного аллегро лягла в основу деяких клавірних та органних фуг, у свою чергу Бах збагатив традиційні італійські форми концерту для скрипки і для клавіру, ввівши у них поліфонію.

Бах перевершив усіх своїх попередників і в майстерності форми. У його творчості досягнута вершина поліфонічної майстерності після нідерландської школи. Прийоми поліфонічного розвитку, розроблені цією школою, поєднуються у його творчості з виразовими можливостями гомофонії. Бах першим написав концертні твори для клавіру (на зразок скрипкових), затвердивши самостійне значення цього інструменту.

Найвідоміші твори композитора: “Добре темперований клавір” (1722-44), Месса сі-мінор (бл. 1749), “Пристрасті за Іоаном” (1724), “Пристрасті за Матвієм” (1727 або 1729), більше 200 духовних і світських кантат, інструментальні концерти, багаточисленні твори для органу та ін.

Всі Бахи, які жили у гірській Тюрінгії, з початку XVI ст. були органістами, скрипалями, флейтистами, трубачами, капельмейстерами. Їхнє музичне обдарування передавалося з покоління в покоління. Коли маленькому Йогану Себастьяну виповнилося лише п’ять років, батько подарував йому скрипку, на якій він швидко навчився грати. Хлопчик також мав добрий голос і співав у хорі міської школи.

У 9 років залишається сиротою, і його опікуном стає старший брат Йоган Христоф – органіст і шкільний учитель в м. Ордруф, учень видатного німецького композитора та органіста ХVІІ ст. Йогана Пахельбеля.

У 1700 році Йоган переїздить в Люнебург, де у 1702 році закінчує гімназію. Чудовий голос, володіння грою на скрипці, органі, клавесині допомогли йому поступити в хор, де він отримував невелику платню. До цих років відносяться перші композиторські кроки Баха – твори для органу і клавіру.

З 1703 року по 1708 рік він служить у Веймарі, Арнштадті, Мюльгаузені. у цей період зявляються паскальна кантата “Ти не залиши душі моєї в пеклі”, та “Капріччіо на від’їзд мого улюбленого брата” – найдавніші його твори, які дійшли до нас.

У 1708 році Бах знову оселяється у Веймарі, отримавши місце придворного музиканта у герцога Веймарського, де живе та працює 9 років. Ці роки в біографії Баха стали часом інтенсивної творчості, в якій основне місце належало творам для органа, в їх числі хоральні прелюдії, серед найвідоміших – токата і фуга ре-мінор для органу, пассакалія до-мінор. Композитор писав музику для клавіра, духовні кантати. Притримуючись традиційних форм, Йоганн Себастьян Бах доводить їх до найвищої досконалості.

Тут у Баха народилися сини, майбутні відомі композитори, Вільгельм Фрідеман і Карл Філіп Еммануїл.

У 1717 Бах приймає запрошення на службу герцога Ангальт-Кетенського Леопольда. Проживання у Кетені було найщасливішим періодом в житті композитора: князь, освічена на той час людина та непоганий музикант, цінував Баха і не заважав його творчості.

У Кетені були написані Англійські та Французькі сюїти для клавіру, три Сонати і Партити для скрипки соло, шість сюїт для віолончелі соло, шість Бранденбурзьких концертів для оркестру. Особливий інтерес становить цикл “Добре темперований клавір” – 24 прелюдії і фуги, написані у всіх тональностях і на практиці доводять переваги темперованого музичного ладу, навколо затвердження якого йшли гарячі суперечки.

З 1723 року та до самої смерті Бах живе та працює у Лейпцігу. Тут він займає посаду «музичного директора» всіх церков міста, стежачи за особистим складом музикантів і співаків, контролюючи їх навчання, призначаючи необхідні для виконання твори та виконуючи багато іншої роботи.

У “лейпцігський період” побачили світ Партита, Італійський концерт, Гольдбергівскі варіації, ряд концертів для одного, двох, трьох і чотирьох клавірів та 2-й том циклу “Добре темперованого клавіру”, який також як і перший том циклу складається з 24 прелюдій і фуг в усіх тональностях.

З допомогою циклу з двох томів “Добре темперованого клавіру” Бах не тільки розкрив величезні модуляційні перспективи нової темперованої системи, розробленої А. Веркмейстером, але й виявив можливості емоційного забарвлення кожної ладотональності.

Останньою його роботою став твір під назвою “Мистецтво фуги” (1750) – 14 фуг і 4 канони на одну тему.

Під кінець життя здоров’я Баха погіршилося, дві невдалі операції з видалення катаракти призвели до того, що він повністю осліп. 28 липня 1750 року Бах помирає, та був похований поблизу церкви св. Хоми, в якій він прослужив 27 років.

За життя Баха його геніальна творчість хоча й була відома, та не була по-достоєнству оцінена. Разом з тим справжній інтерес до творчості Баха виникає в 20-і роки 19 ст. Початок йому поклало організоване Ф. Мендельсоном-Бартольді під його ж керуванням публічне виконання “Пристрастей за Матвієм” (1829, Берлін).

Величезна творча спадщина Баха включає більше 1000 творів різних жанрів. Її можна розділити на 3 основні сфери: вокально-драматичну, органну, інструментальну – пов’язану зі світськими традиціями. Кожна сфера творчості Баха відноситься в основному до певного періоду.

Вокально-драматичні твори в більшості написані в “лейпцігський період” (1723-50), під час перебування Баха на посаді кантора Томаскірхе. Твори для клавіру, скрипки та інших інструментів пов’язані головним чином з періодом роботи придворним музикантом в Кетені (1717-23). Все найзначніше для органу було створено у “Веймарський період” (1708-1717), коли, змінивши ряд місць у Тюрінгії (Арнштадт, Мюльгаузен), композитор служив у Веймарі органістом придворної церкви.

Біографія К.В.Глюка

Крістоф Віллібальд Глюк (1714-1787)

К. В. Глюк – видатний оперний композитор, який здійснив у другій половині XVIII ст. реформу італійської опери-seria і французької ліричної трагедії. Велика міфологічна опера, що переживала найгострішу кризу, знайшла у творчості Глюка якості справжньої музичної трагедії, наповненої сильними почуттями, що возвеличує етичні ідеали вірності, обов’язку, готовності до самопожертви.

Крістоф Віллібальд Глюк (з нім. Christoph Willibald Ritter von Gluck) народився 2 липня 1714 року в Ерасбасі (Баварія), що у Німеччині, в родині лісничого. Предки Глюка походили з Північної Чехії і жили на землях князя Лобковіца. Глюку було три роки, коли родина повернулася на батьківщину; він навчався в школах Камніца і Альберсдорфа. Батько вважав професію музиканта негідним заняттям і всіляко перешкоджає музичним захопленням сина. Тому ще підлітком Глюк йде з дому, мандрує, мріє отримати гарну освіту.

З 1726 року він 6 років навчається у єзуїтській колегії у чеському місті Комотау, співає у хорі шкільної церкви. Там він вивчає грецьку та латинську мови, ознайомлюється з античною літературою та поезією.

У 1732 році він вирушає до Праги, де слухає лекції в університеті на філософському факультеті, заробляючи на життя співом у церковних хорах і грою на скрипці та віолончелі. За деякими даними, він брав уроки у чеського композитора Б.Черногорского.

У 1735 році Глюк, вже сформований професійний музикант, їде до Відня і поступає на службу в капелу графа Лобковіца. Та незабаром італійський меценат А. Мельці запропонував Глюку місце камер-музиканта придворної капели в Мілані.

В Італії починається шлях Глюка як оперного композитора – він знайомиться з творчістю найбільших італійських майстрів, займається композицією під керівництвом Дж. Саммартіні. Майже 5 років тривав підготовчий етап, лише в грудні 1741 р. в Мілані з успіхом була поставлена перша опера Глюка “Артаксеркс” (на лібретто П. Метастазіо).

Глюк одержує численні замовлення з театрів Венеції, Туріна, Мілана і протягом чотирьох років створює ще кілька опер-seria – «Деметрій», «Поро», «Демофонт», «Гіпермнестра», які принесять йому популярність і визнання у досвідченої і вимогливою італійської публіки.

У 1745 Глюк супроводжує князя Лобковіца в його подорожі до Лондона; їх шлях лежав через Париж, де Глюк вперше почув опери Ж.Ф.Рамо і високо оцінив їх. Величезне враження справили на нього ораторії Г. Ф. Генделя. Це піднесене, монументальне, героїчне мистецтво стало для Глюка найважливішим творчим орієнтиром.

Перебування в Англії, а також виступи з італійський оперною трупою братів Мінготті в найбільших європейських столицях (Дрездені, Відні, Празі, Копенгагені) збагатили запас музичних вражень композитора, допомогли зав’язати цікаві творчі контакти, ближче познайомитися з різними оперними школами. Визнанням авторитету Глюка в музичному світі стало його нагородження папським орденом «Золотої шпори». «Кавалер Глюк» – це звання так і закріпилося за композитором.

Новий етап життя і творчості композитора починається з переїздом до Відня у 1752 році, де Глюк незабаром зайняв пост диригента і композитора придворної опери. Продовжуючи писати опери-seria, Глюк звертається і до нових жанрів. Французькі комічні опери («Острів Мерліна», «Уявна рабиня», «Виправлений п’яниця», «Обдурений каді» та ін.), написані на тексти відомих французьких драматургів А. Лесажа, Ш. Фавара і Ж. Седена, збагатили стиль композитора новими інтонаціями, композиційними прийомами, відповідали потребам слухачів в безпосередньо життєвому, демократичному мистецтві.

Мрія про «оперну реформу», метою якої було відновлення драми, зародилася в Північній Італії і володіла умами сучасників Глюка, причому особливо сильні ці тенденції були при Пармском дворі, де велику роль відігравав французький вплив. Дураццо походив з Генуї; роки творчого становлення Глюка пройшли в Мілані; до них приєдналися ще два художника родом з Італії, але які мали досвід роботи в театрах різних країн, – поет Р.Кальцабіджі і хореограф Г.Анджолі. Таким чином склалася «команда» з обдарованих, розумних людей, притому досить впливових, щоб втілити загальні ідеї на практиці. Першим плодом їхньої співпраці став балет “Дон Жуан” (Don Juan, 1761), потім з’явилися “Орфей та Еврідіка” (“Orfeo ed Euridice”, 1762) і “Альцеста” (“Alceste”, 1767) – перші реформаторські опери Глюка.

Найважливішою подією в творчій еволюції композитора і в музичному житті Відня сталася прем’єра першої реформаторської опери – “Орфей та Еврідіка”, давньогрецький міф про легендарного співака Глюк та Р. Кальцабіджі трактували в дусі суворої і піднесеною античної драми. Краса мистецтва Орфея і сила його любові здатні подолати всі перешкоди – ця вічна і завжди хвилююча ідея лежить в основі опери, одного з найдосконаліших творінь композитора. У аріях Орфея, в знаменитому соло флейти, відомому також в численних інструментальних варіантах під назвою «Мелодія», розкрився оригінальний мелодійний дар композитора; а сцена біля воріт Аїда – драматичний поєдинок Орфея і фурій – залишилася чудовим зразком побудови великої оперної форми, в якій досягнуто абсолютна єдність музичного та сценічного розвитку.

За «Орфеєм та Еврідікою» слідують ще дві реформаторські опери – «Альцеста» (1767) і «Паріс та Олена» (1770) (обидві на лібретто Кальцабіджі). У передмові до «Альцести», написаній з нагоди посвяти опери герцогові Тосканському, Глюк сформулював художні принципи, якими керувався у всій творчій діяльності: підпорядкування музичної краси драматичній правді; знищення неосмисленої вокальної віртуозності, різного роду неорганічних вставок в музичну дію; трактування увертюри як вступу до драми.

Та не знайшовши належної підтримки у віденської і італійської публіки, Глюк вирушає до Парижа. Роки, проведені в столиці Франції (1773-79), – час найвищої творчої активності композитора. Глюк пише і ставить в Королівській академії музики нові реформаторські опери – «Іфігенія в Авліді» (лібретто Л. дю Рулле по трагедії Ж. Расіна, 1774), «Арміда» (лібретто Ф. Кіно за поемою Т. Тассо «Звільнений Єрусалим», 1777), «Іфігенія в Тавриді»(лібретто Н. Гніяра і Л. дю Рулле по драмі Г. де ла Туш, 1779), «Ехо і Нарцис» (лібретто Л. Чуді, 1779).

Прем’єра Іфігенії в Авліді пройшла під керуванням автора в 1774 році і послужила приводом для запеклої боротьби думок, справжньої сутички між прихильниками французької та італійської опери, яка тривала близько п’яти років. За цей час Глюк поставив в Парижі ще дві опери – “Арміда” (1777) та “Іфігенію в Тавриді” (1779), а також переробляє для французької сцени “Орфея та Альцесту”. На боці композитора – французькі просвітителі, енциклопедисти (Д. Дідро, Ж. Руссо, Ж. Д’Аламбер, М. Грімм), які вітали народження істинно високого героїчного стилю в опері; його противники – прихильники старої французької ліричної трагедії і опери-seria. Прагнучи похитнути позиції Глюка, вони запросили в Париж італійського композитора Н. Піччінні, який користувався в той час європейським визнанням. Полеміка між прихильниками Глюка та Пиччинни увійшла в історію французької опери під назвою «війни глюкістів і піччінністів».

В останні роки життя, що пройшли у Відні, Глюк мріяв про створення німецької національної опери на сюжет Ф. Клопштока «Битва Германа». Однак важка хвороба і похилий вік перешкоджали здійсненню цього плану.

Помер Глюк у Відні 15 листопада 1787 року. Під час похорону виконувався його останній твір «De profundls» («З безодні взиваю…») для хору і оркестру. Цим своєрідним реквіємом диригував учень Глюка – А. Сальєрі.

Ім’я Глюка ототожнюється в історії музики з так званою реформою музичної драми італійського типу, єдиної відомої та найпоширенішої в його час в Європі. Він вважається не тільки великим музикантом, але перш за все рятівником жанру, спотвореного в першій половині XVIII століття віртуозними прикрасами співаків і правилами умовних, заснованих на машинерії, лібрето. У наші дні позиція Глюка вже не здається винятковою, оскільки композитор не був єдиним творцем реформи, необхідність якої відчували й інші оперні композитори і лібретисти, зокрема італійські.